Богдан Яременко

Глава правления «Майдан Закордонних Справ»

Окупація Криму і єврейські поселення − це не те саме

Ізраїль і Україну поєднує те, що обидві держави існують поруч з сусідами, які хотіли би їхньої смерті. Щоправда на цьому усі подібності і закінчуються, бо Ізраїль ставиться до цього виклику дуже серйозно, і усі інші проблеми сприймає через цю призму. З Україною, на жаль, це не так. Вірю, що поки.

Вороже зовнішнє оточення Ізраїлю та складна історія цієї країни аж ніяк не зобов’язують Україну всіляко підтримувати Ізраїль. Ну, щонайменше доки ми не укладемо союзницький договір. Але це абсолютно точно має враховуватися для того, щоб уникати заяв про те, що окупація Криму і єврейські поселення − це те саме. Це така ж несправедлива заява, як і те, що Крим належить Україні незаконно.

Але Бог з ним. Погодимось з тим, що союзницьких зобов’язань перед Ізраїлем у нас немає, а сам Ізраїль часто нагадував нам про те саме − вчиняючи не те, що було б потрібно Україні, а те, що потрібно для національних інтересів Ізраїлю. І Україна не ображалась. Тим більше публічно.

Але на цьому тема останнього голосування в Радбезі ООН не вичерпується.

Ізраїль реагує явно істерично. Але це не емоційна реакція. Швидше − майстерний спектакль. Ізраїль, перш за все, мітить дипломатичну територію (показує куди іншим державам заходити небезпечно) і попереджає, що нічого нового з поселеннями або в близькосхідному врегулюванні не відбудеться. Думаю, що попереджає прорахувавши варіанти. В тому числі, взявши до уваги факт, що Д.Трамп стоїть на прямо протилежній позиції до адміністрації Б.Обами у цьому питанні. Примусити Ізраїль ніхто не зможе (те саме питання ядерної зброї, яка у нього є), а міжнародну ізоляцію можна буде невдовзі подолати за допомогою Вашингтона. Можливо, є й інші, скажімо, внутрішньополітичні причини для цього спектаклю (признаюсь, що не є знавцем внутрішньополітичної кухні цієї країни)

Не є емоційною реакція Ізраїлю ще й тому, що ця держава доклала неабияких зусиль, щоб не допустити цього голосування в РБ ООН. Значить, знала заздалегідь розклад голосів, і була готова до результату.

А ось Україна не була. Маю на увазі не була готова до подібної реакції Ізраїлю.

Можу це довести. Якби Україна готувалася до бурхливих сцен образ з боку Ізраїлю, то, по-перше, не дозволила б принижувати свого прем"єр-міністра відмовою ізраїльтян прийняти його з візитом (можна було б і самим зробити оголошення про те, що візит переноситься через зайнятість прем'єра підготовкою до посівної), а, по-друге, українська влада не дозволила б цій темі два дні гарцювати по інфопросторам батьківщини на ізраїльському скакуні (перші роз'яснення МЗС України з'явилися аж під вечір неділі).

Це добре, що Володимир Гройсман людина спокійна, і закликав не драматизувати, не нагнітати навколо питання перенесення його візиту до Ізраїлю (хоча не здивуюсь, якщо виявиться, що Володимир Гройсман став першим євреєм, якого не захотіли бачити в Ізраїлі − але це вже справи приватні).

Погано, що прем’єром України є по суті молодий і недосвідчений політик, який не розуміє, що відмова прийняти його в Ізраїлі є образою для України, а не для нього особисто, а також те, що його месидж про те, що «перенесення візиту − це нестрашно» більш досвідченими політиками може інтерпретуватися як те, що нічого особливо важливого під час його візиту до Ізраїлю не планувалось.

Це назагал порушує наступне питання − а чи є особливий сенс в зовнішньополітичній діяльності прем’єр-міністра України? Якби наша країна не була парламентсько-президентською республікою, то можна було б щиро сказати − немає, і слава Богу! Але політична реальність в Україні дещо складніша і добре це Володимиру Гройсману зрозуміти до того, як втратить прем'єрську посаду.

Є в цій ситуації питання і до МЗС України. А чи прораховувалась ця ситуація? Якщо прораховувалась, то чи слід розуміти так, що принципи міжнародного права в окремій резолюції Радбезу, що не стосуються напряму України, для нас важливіші, ніж відносини з Ізраїлем? Усі аргументи надані досі українською владою стосувалися виняткого ООНівської сторони справи. Але ж вона не єдина у цій ситуації!

Якщо ситуація прораховувалась, то чи був готовий Володимир Гройсман до дзвінка свого ізраїльського колеги? І чи висувала наша держава якісь зустрічні побажання чи пропозиції до Ізраїлю?

Якщо Україна не торгувалась, заявивши, що «Платон мені друг, але істина важливіша,» я це можу зрозуміти. Хоча я пам’ятаю, що колись нам дуже були потрібні ізраїльські дрони. І на мою скромну думку дрони важливіші для збереження життя українських солдатів, ніж чергова паперова спроба розв’язати близькосхідну проблему і засудити тероризм. Принаймні спроба отримати таке устаткування робила би українській дипломатії честь, і в разі відмови Ізраїлю знімала би будь-які подальші питання щодо голосування.

Усі ці питання далеко не риторичні, якщо дивитися на них з погляду управління зовнішньою політикою. Справа зовсім не в Ізраїлі, а тому чи здатна українська дипломатія до комплексного мислення, розрахунків варіантів, моделювання? Чи війна у нас війною, а голосування в ООН − це голосування в ООН?

Ну,так при цьому підході ми теоретично можемо все правильно і красиво проголосувати в ООН, але програти війну. То ж чи потрібна нам така дипломатія?

Мнение редакции сайта «15 минут» может не совпадать с мнениями, высказанными в рубрике «Блоги».

Все новости

Читайте также

Блоги

Елена Рыковцева

Журналист, Радио Свобода (Москва, РФ)

Письмо про Крым

Это никакой не пост в фб. Это личное письмо. Которое мне прислал мой друг, который живет в Украине. Он съездил в Крым. И написал. Попросила разрешения опубликовать, не указывая имени.

24 июля 2017, 19:54

Мирослав Гай

Руководитель Благотворительного фонда Мир и Ко

Наш больной на голову сосед решил покутить на последние деньги

Россия стянула к границе Украины три мотострелковые дивизии.

24 июля 2017, 19:41

Евгений Кузьменко

Журналист Цензор.НЕТ

Все эти месяцы я удивлялся: ну, откуда в стольких людях столько остервенелой злости к Надежде Савченко?

И только теперь понял: это чтобы вытеснить чувство стыда от собственной глупости, наивности и слепоты. Компенсаторика.

25 июля 2017, 19:59

Александр Тверской

Свободный журналист (Москва, РФ)

Война идёт на два фронта

Максим Исаенко. 1997 года рождения. 19 лет. Убит российскими оккупантами. Родители потеряли всё, что у них было. Максим был единственным ребёнком в семье.

25 июля 2017, 19:28

Нариман Джелял

Первый заместитель председателя Меджлиса крымскотатарского народа

Чийгоз на суде назвал Крым частью Украины

Ахтем Чийгоз продолжает давать показания.

26 июля 2017, 12:11

Юрий Касьянов

Волонтер, активист

Какие «элиты» − такая и страна (ВИДЕО)

Прервавший ради своей страны лечение рака мозга восьмидесятилетний сенатор Маккейн, которого Сенат встретил овациями, − яркая демонстрация человеческих качеств, присущих настоящему лидеру, и настоящим элитам.

26 июля 2017, 15:37
Все блоги
15 Минут в социальных сетях